Молодькове! Село мого дитинства,

Для мене був і будеш рідним ти.

Твої світанки і твої зірниці

Я буду в серці завжди берегти.

         Село Великий Молодьків − центр сільської ради, розташоване за 20 км. від райцентру, за 19 км. від залізничної станції Новоград−Волинський, за 2 км. від автотраси Київ−Львів (на дільниці Новоград−Волинський−Корець).

         Господарських дворів 282, населення − 794 чоловіки. Сільській раді підпорядковані села Груд і Багате.

         Про назву села існує легенда. В ХVІІ ст. Жителі села Ярунь, рятуючись від жорстоких розправ польсько−шляхетських поневолювачів, ховались в навколишньому лісі, в якому росла переважно осика. Згодом виникло село, яке назвали Осичник. Пізніше його було перейменовано в Молодьків, так як в поселенні було багато молоді. Ще через деякий час село стало називатись Великим Молодьковом, тому що неподалік з’явилось ще одне село Молодьків значно менше за площею.

         Жителі села Молодьків−Осичник належали поміщиці Марії Романівні Потоцькій. Маєток їй дістався у спадщину 1 липня1866 року і складався із 42 дворів. Радянську владу в селі встановлено в січні 1918 року.

         В 1924− 1925 роках активістами та організаторами колективного обробітку землі були голова сільської ради Карплюк Сергій, Скорик Яків, Храбан Василь, Мартинюк Павло. У 1927 році в селі засновується машино−транспортне кооперативне господарство „Серп і молот”. В цьому ж році було організовано КНС (комітет незалежних селян). До нього ввійшли Храбан Петро, Залевська Настя, Марчук Архип, Фурман Петро, Косянчук Гаврило та інші.

         У 1930 році бідняки і середняки Великого Молодькова організували колективне господарство ім. Будьонного. Його головою було обрано Пелеха Назара Івановича.

...У той рік і гілля, і коріння−

Все трощив буревій навкруги...

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил...  

Голод 1932−33 років − одна з найбільш трагічних сторінок в історії українського народу. Не одминуло це страшне лихо і нашого села. Із спогадів свідків страшних років голодомору Марчука П. І., Осатчук М. О., Багінської М. П. та інших дізнаємося про те, що селяни пухли і вмирали від голоду. Хто зміг сховати якісь харчі і вкого було що сховати, той і виживав. Люди, щоб не вмерти з голоду, їли коріння ракових шийок, пекли коржики із полови − полов’яники, терли липове листя і пекли з нього паляниці, до грису добавляи конюшинку і пекли коржі, варили борщ із кропиви. В селі були випадки людоїдства.

                                 Скільки років щасливої тиші

                                Та вривається голос в ефір

                                Що благає, нагадує, кличе:

                                      Захистіть, збережіть, люди, мир...

Мирне життя сільських трудівників порушила німецько− фасистська окупація. У загоні „За Батьківщину” партизанського з’єднання Ковпака воювало 10 односельчан. На фронтах Великої Вітчизняної війни гітлерівську навалу відбивало 195 жителів села, з них загинуло 91чоловік. 110 учасників бойових дій нагороджено орденами і медалями СРСР.

         На братській могилі воїнів−визволителів села, яка знаходиться на сільському кладовищі, встановлено обеліск Слави.

         На честь 50−річчя Перемоги над фашистською Німетчиною в центрі села відкрито мономент „Мертвим від живих”. На гранітних плитах викарбувано імена тих, хто віддав життя за мир і спокій на землі. Юне покоління свято береже пам’ять про односельчан, які ціною власного здоров’я і життя відстояли право на волю і незалежність. У місцевій загальноосвітній школі І − ІІІ ступенів оформлено альбоми „Їх імена безсмертні” та „Подвигу жити у віках”.

Зразком великої мужності, хоробрості та героїзму є бойовий шлях воїнів−земляків Віктора Лук’яновича Скорика та Федора Остаповича Коренчука.

Ще будучи в партизанському загоні ім. Сергія Лазо, Віктор навчився підривній справі. Немало ешелонів з живою силою та технікою пустив він з бойовими побратимами під укіс.

В січні 1944 року радянські війська почали операцію по звільненню Варшави. Серед тих хто йшов на пулемети ворога, був наш земляк Скорик Віктор. Молодий автоматник вів свій рахунок з ворогом, а в душі жила мрія дійти до самого рейхстагу.

І він дійшов. Через киптяву пожарищ, через дим розривів, через хмари цегляної пилюки він побачив рейхстаг, над яким засяяв прапор великої Перемоги.

І Віктор Лук’янович, запилений, стомлений, але радий з того, що ворога накінець розбито, а на рідній землі буде мир, розписався уламком цеглини на стіні рейхстагу.

Коренчука Федора Остаповича фронтові дороги привели в Берлін. Не легкими були вони, та воїн виконав з честю свій обов’язок перед Батьківщиною.

Молодший сержант Коренчук В. О. у боях при формуванні Західного Бугу охороняв наших воїнів, які переправлялися через ріку. У цих жорстоких боях він підбив три ворожих бронетранспортери з піжотою і один танк, чим забезпечив успішну переправу наших воїнів.

За мужність та відважність, проявлені в боях за визволення західних областей України, Федора Остаповича нагороджено орденом слави ІІІ ступеня.

В боях на Сандомирському плацдармі Коренчук Ф. О. своєю гарматою знищив п’ять вогневих точок ворога, підбив три бронетранспортери, два танки. За ці бої Федір Остапович був нагороджений Орденом Слави ІІ ступеня.

Щороку в центрі села біля мономенту воїнам землякам проходить мітинг з нагоди Дня Перемоги. Та на превеликий жаль, на нього з кожним роком все менше приходить тих хто подарував нам це свято

 Спогади учасника бойових дій, учителя-пенсіонера нашої школи, Янчука Миколи Опанасовича

         Юне покоління знає про Велику Вітчизняну війну тільки з книжок, кінофільмів, розповідей. Мені ж особисто довелося стати свідком тих страшних подій. Ступив я на дорогу воєнного лихоліття у неповних 20 літ. Не раз доводилось дивитись смерті в очі. Та найбільш запам’ятався такий епізод: у 1944 році на наш 1423 зенітно-артилерійський полк налетіла велика кількість ворожих літаків. Зав’язався жорстокий і довгий бій, в якому ми зазнали великих втрат. Загинуло багато наших воїнів.

          Перемогу над німецько-фашистськими загарбниками я зустрів у Польщі в складі зенітно артилерійського полку.

Молодому поколінню, юним паросткам нашої держави необхідно берегти мир. Хай ніколи діти, внуки і правнуки не йдуть на поле бою. Хай мирне голубе небо завжди радує ваші серця.

                                        Лишились у надтріснутому серці

                                        Дротів колючих проклята вуаль

                                         І табірне страховище − Освенцім,

                                          І каторжна скорбота − Бухенвальд   

          Жорстоко розпорядилася доля із нашими односельчанами, які в роки Великої Вітчизняної війни були примусово вивезені фашистськими окупантами до Німеччини. Тяжка каторжна робота під прицілом автоматів, стусани та побої наглядачів, недоїдання та недосипання, боязнь попасти до зуб розлючених вівчарок, страшні антисанітарійні умови проживання в бараках – ось те, що довелось пережити нашим землякам. Їхні імена залишаться в наших серцях:

Багінський П.Ю., Гаврилюк В.О.,  Кизилов В.Н., Скорик П.А.,  Осадчук А.М.,  Марчук М.І., Храбан А.Д.,  Яремчук М.М.,

Шишак М.М.,Яремчук О.М, Дейнека Г.М., Скорик Н.Л., Степанюк Ф.М. , Микитюк П.І.,Храбан М.Я., Славушевич Є.Ю.

Ханичкіна Г.О., Онищук П.Й., Максимчук М.В.,Кубков Н.М., Мосійчук О.Ю.